Mennonite Centre Homepage Title page Introduction Chapter 1, Chapter 2, Chapter 3, Chapter 4, Chapter 5, Chapter 6, Chapter 7, Chapter 8, Chapter 9, Chapter 10, Chapter 11, Chapter 12, Chapter 13, Chapter 14, Chapter 15, Chapter 16, Chapter 17, Chapter 18, Chapter 19
Історична довідка
1
Історія менонітів бере початок у XVI ст., коли у період Реформації з її бурхливими подіями релігійної боротьби та нетерпимості зароджується рух анабаптистів.
Подібно до інших протестантських рухів анабаптизм з’явился в Європі на початку 1500 років як заперечення абсолютної папської влади та диктату Католицької Церкви. Проте анабаптисти пішли набагато далі, ніж інші колеги-реформатори. Вони відмовилися від традиції хрещення немовлят, натомість перехрещували тих, хто присвятив своє життя новому християнському вченню. Так вони здобули назву своєї релігійної деномінації. Анабаптисти також дотримувалися принципу непротивлення злу, забороняли присягати кому б не було та створили власні окремі громади. Це вчення дуже швидко стало відомим як лівий напрям протестантизму. Його адепти заперечували радикалізм, як католицький, так і протестантський. Навіть лідери Реформації, такі, як Жан Кальвін, який започаткував Реформацію, та Мартин Лютер – засновник лютеранства, яких самих нещадно переслідували, засудили анабаптизм. В результаті переслідувань було знищено до 1000 анабаптистів.
Незважаючи на переслідування, анабаптизм швидко розповсюджувався по всій Європі – від Швейцарії до Південної Німеччини та Нідерландів. Ідея вчення, щоправда, була підважена у Мюнстері, коли радикальна група анабаптистів захопила місто, щоб заснувати в ньому Царство Боже. Однак початковий період радикалізму та насильства закінчився, коли рух очолили голландські анабаптисти та повели Церкву у більш миролюбному напрямі.
У 1536 році до пацифістського та нонконформістського крила голландських анабаптистів долучився молодий католицький священик, який відкинув вчення Католицької Церкви. Звали його Менно Сімонс, і саме він після невдачі у Мюнстері очолив релігійний рух, який у 1540 роках став відомим як менонітізм або менонітство. Упродовж наступних 25 років Менно Сімонс невтомно працював у Нідерландах та Північній Німеччині, поширюючи вчення та засновуючи громади. Йому вдавалося переховуватися, втікати та перехитрувати своїх переслідувачів, залучаючи на свій бік все більше та більше прихильників. Лозунгом Менно Сімонса стає цитата з Біблії: «Ніхто не може покласти іншої основи, окрім покладеної, а вона – Ісус Христос» (І Коринфянам 3,11), яка стає квінтесенцією його вчення. У своїх листах та статтях він постійно згадував висловлювання, керуючись ним у вірі, любові та вчинках. Зокрема він розмірковував: «Справжня християнська віра не може бути бездіяльною, вона має проявлятися в усій своїй праведності та любові.., вона одягає убогих, годує голодних, втішає скорботних, дає пристановище бездомним, допомагає та підтримує в печалі».
У цей період на Європу накотилася потужна хвиля релігійної нетолерантності. Іменем Господа нонконформістів знищували, топили у воді, спалювали на вогнищах. Дещо кращою була ситуація у Польщі, особливо у басейні ріки Вісла, поблизу м. Гданськ, яке активно торгувало з голландськими містами. Польська Корона претендувала на релігійну відмінність, і з часом на підвладні їй землі прибувало все більше і більше конфесійних меншин. У пошуках релігійної справедливості та економічних можливостей наплив менонітів та інших анабаптистів до Польщі збільшувався. Більшість їх приїхала із фламандських та фрисландських областей (нині Нідерланди та Бельгія). Меноніти мали великий досвід у висушуванні та обробці заболочених територій. Багато з них залюбки оселялися у дельті Вісли та засновували там свої господарства. Інші селилися у Гданську, або у містечках поблизу. Частина анабаптистів прибула з Німеччини, Швейцарії та Моравії. У такий спосіб менонітська громада Польщі стала зосередженням різних анабаптистських груп. Саме на Віслі зародилася етнічна тотожність менонітів, і, хоча у церквах все ще застосовували голландську мову, діалект німецької (Plattdeutsch) стає розмовною мовою у щоденному спілкуванні менонітів. У XVIII ст. на зміну діалекту приходить літературна німецька мова.
Оскільки емігранти прибували з різних куточків Європи, їхні релігійні традиції не могли не відрізнятись. Коли ці відмінності стали особливо помітними, фрисландська та фламандська громади розділилися на дві окремі. Фламандська група дотримувалася дуже суворих правил дисципліни, неохоче приймала нових членів, забороняла шлюби з людьми, які не належали до общини. Фрисландська община була більш вільною та відкритою. Вони приймали людей з інших громад та дозволяли шлюби з менонітами інших конгрегацій.
Дуже швидко надвіслянські меноніти досягли значних економічних успіхів. Тяжкою працею вони перетворили болота на родючі землі та створили численні аграрні господарства. Деякі вдавалися до бізнесу, поступово все більше втягуючись у культурне життя країни. Наприкінці 1700 років серед менонітів були не тільки фермери, але й ремісники, купці, банкіри, промисловці, власники горілчаних та пивних заводів.
Хоча меноніти користувалися правом релігійної свободи та були звільнені від військової служби, що підтверджувалося указами місцевих влад та привілеями польських королів, на них розповсюджувалися деякі заборони та обмеження. Так, наприклад, міські меноніти не отримували громадянства тих міст, де вони мешкали, а в деяких місцевостях їм не дозволялося будувати церкви. Та найбільші зміни у житті менонітів відбулися у 1772 р., у результаті першого поділу Польщі, коли меноніти опинилися під пануванням Пруссії. Релігійні свободи не обмежувалися, але за звільнення від військової повинності вже треба було щороку сплачувати податок. Ще більші проблеми виникли після 1786 р., коли внаслідок економічних обмежень менонітам було заборонено купляти землю. Прийшов час знову озирнутися довкола у пошуках нових перспектив та можливостей.
Тоді ж, а саме у 1762 – 1763 pоках, імператриця Росії Катерина ІІ видає Маніфести, де запрошує європейських колоністів оселятися у Росії. Після перемоги над турецькою Османською імперією вона завойовує безкрайні степні землі, які в майбутньому назве Новоросією. Розуміючи, що ці території треба заселити якомога скоріше і створити буфер проти ворогів, Катерина ІІ прагне знайти перспективних колоністів, на яких можна було б покластися, і надає перевагу близьким по крові переселенцям, тобто німцям. Катерина ІІ була проінформована про невдоволення прусських менонітів, і у 1786 р. вона висилає до них свого посланця Георга фон Траппе з метою схилити їх до еміграції, обіцяючи їм вільну землю та особливі привілеї.
У відповідь меноніти вислали двох делегатів, Якоба Хоппнера та Йоганна Барча, для розвідки нових земель Новоросії. Делегати схвально відгукнулися про побачене і навіть обрали місце під перше поселення у нижній течії Дніпра, неподалік від портового міста Херсона. Ця місцевість характеризувалася плодючою землею, прекрасними пасовищами і наближеністю до ринків. Делегати обговорили з російськими чиновниками умови, які передбачали свободу виконання релігійного культу, звільнення від військової повинності і присяги. Також був визначений термін переселення менонітів. Кожній родині переселенців обіцяли 65 десятин орної землі, можливість забезпечення сіном, доступ до лісних угідь та право ловити рибу у водоймищах. Їм пропонували видати кошти на харчі та переїзд, упродовж 10 років звільнити від сплати податків. Умови були дуже сприятливими, і у 1787 р. Катерина II підтвердила їх своїм спеціальним указом. Слід зазначити, що указ не розповсюджувався на місцевих селян, на козаків, які з давніх-давен заселяли ці землі. Закон не стосувався ані татар, ані ногайців, які кочували з худобою у цих степах, живучи у переносних помешканнях.
У 1788 р. перші шість менонітських родин залишили дельту Вісли і переселилися до Південної Росії (сьогодні Центральна України). Уже до осені наступні 228 родин переїхали на нові землі. Переїзд, однак, видався не з легких. Багато майна було розграбовано під час подорожі, а на місці емігрантів чекало розчарування, оскільки деякі обіцянки були порушені. Князь Потьомкін, який був губернатором території і правив від імені Катерини, оголосив, що землі, обрані Хоппнером та Барчем, стали небажаними для переселенців з причини наближення військових дій з турками. Потьомкін скерував менонітів до іншого місця – туди, де ріка Хортиця впадає у р. Дніпро, і яке було його власністю. Меноніти були надзвичайно засмучені ходом подій. Нові землі не були такими родючими, як попередні. Їхнє невдоволення вилилося у звинувачення Хоппнера та Барча у зраді і закінчилося звинуваченням Хоппнера у хабарництві, що призвело до ув’язнення останнього.
Перші роки нового життя на Дніпрі були важкими. Землю перерізали густі та порослі балки, за рікою простягалася рівнина відкритих та диких степів. Тим не менш наполегливість перших менонітських переселенців увінчалася успіхом – була створена перша колонія на Хортиці, а також окремі села, які зв’язували шляхи та дороги, прокладені колоністами. Скоро прибули інші родини, але справжнього зростання та розквіту колонія досягла лише після 1800 р., коли імператор Павло І власноруч підтвердив менонітам усі їхні привілеї та свободи. Чотири роки опісля виникла ще одна колонія, але цього разу вона була розташована на річці Молочній. Розмістилася вона на південь від попередньої у відкритому степу. Ріка дала назву новому поселенню. На відміну від Хортицької, нова колонія одержала набагато кращу рівнинну та родючу землю, поля сягали скільки бачило око, а рілля була двох метрів завглибшки. Нове поселення зацікавило здібних фермерів, ремісників та просто підприємливих людей. Упродовж наступного століття російські меноніти продемонстрували, чого можна досягти ретельною працею, господарністю, дисциплінованістю, розумним плануванням та здоровим глуздом.
Йоганн Корніс був лідером та особистістю, яка здійснила колосальний вплив на життя менонітських поселень того часу. Він жив і працював у колонії Молочній, але його значення було значно ширшим і сягало Хортицької колонії, а влада охоче підтримувала його діяльність. У 1830 р. влада надає йому, як голові новозаснованої Сільськогосподарської спілки (добре відомої як Landwirtschaftlicher Verein), широкі права на керівництво колонією Молочна. Корніс використав їх для проведення значних реформ у сільському господарстві, включаючи ротаційний посів культур та облаштування невеликих лісових ділянок поблизу кожного з сел. Він також ввів інноваційні елементи у систему освіти. Саме завдяки його зусиллям колонія Молочна стала найуспішнішою серед інших менонітських колоній. Вона була взірцем для сусідніх іноземних колоністів, селян та навіть ногайців і татар, які його надзвичайно шанували. Він увійшов в історію як видатний реформатор, але через свій інколи авторитарний стиль керівництва залишив по собі спогади, як про людину неоднозначну.
Хоча меноніти були відомі як люди, які не опираються злу, деяких внутрішніх конфліктів уникнути їм не вдалося. Незабаром після заснування колонії у 1812 р. від Великої (фламандської) конгрегації (Grosse Gemeinde) через низку релігійних, соціальних та політичних причин відмежовується Мала Церква (Kleine Gemeinde). Чим більше менонітів прибувало до Молочної, тим більше різноманітним стає релігійне життя, провокуючи потенційні конфлікти. У 1860 р. група менонітів, які належали до різних громад і поставила під сумнів духовні вчення своїх церков, заснувала власну конгрегацію і перейшла на нову форму баптизму, перехрестивши своїх адептів шляхом занурення у святу воду. Невдовзі цей рух розповсюдився на Хортицю. Так була утворена Менонітська Братська церква. По суті надзвичайно протестантська, нова Церква мала на меті залучати до сфери впливу не тільки віруючих-менонітів, але й людей інших віросповідань, наприклад, православних селян. Ця доктрина вважалася протиправною у тодішній Росії, і незабаром Братська церква була змушена припинити свою діяльність серед віруючих неменонітів. Цей розкол церкви мало нагадував цивілізоване розлучення; він поділив сім’ї та громади, релігійна нетерпимість стала звичним явищем серед менонітів. До кінця століття менонітська громада налічувала як мінімум дев’ять різноманітних релігійних общин, кожна з яких створювалася після роз’єднання, мала власні цінності, по-своєму тлумачила поняття гріха і відрізнялася стандартами моральної строгості.
Наступна серйозна проблема соціального та політичного характеру виникла тоді, коли менонітське населення почало стрімко зростати, що призвело до браку земель. Справа в тому, що, згідно з попередніми домовленостями про переселення, земельні наділи у 65 десятин не могли ділитися. Більшість менонітських родин була багатодітною, але спадкоємцем землі та господарства міг стати тільки старший син – земельні наділи були обмежені. Уряд сформував у 1830 роках ще одну нову колонію Бергталь, але офіційно оголосив про те, що меноніти повинні розраховувати на власні ресурси. Поступово населення колоній збільшилося настільки, що сформувалася перша група безземельних менонітів. У колонії Молочній ситуація погіршилася, коли Йоганн Корніс зробив спробу заснувати ремісницьке село, яке мало б забезпечувати фермерів товарами. Це спричинило збільшення потоку іммігрантів. Безземельна частина населення колонії збільшилася, що призвело до зростання невдоволення людей.
Добробут, впливи, позиція в суспільстві та стабільність залежали від наявності землі. Безземельні меноніти не тільки не мали засобів до життя, але також і суспільного впливу на вирішення місцевих справ, оскільки були позбавлені права голосу. Це не дозволяло їм брати участь у розподілі землі, яка ще залишалася. Напружена ситуація тривала до того часу, доки у справу не втрутився царський уряд. З цього приводу було видано спеціальний указ, згідно з яким після 1866 року безземельні меноніти отримали право доступу до залишкової землі. Указ також передбачав вирішення проблеми безземелля швидко зростаючого населення. Були введені нові податки, включаючи подушний, та зібрані додаткові кошти від оренди фермерами громадської землі. Ці гроші були витрачені на придбання нових земельних наділів поза межами колоній. Так утворилися дочірні колонії від Молочної та Хортицької, а коли земля на Півдні Росії стала занадто коштовною, були засновані нові колонії на Сході, аж поблизу Уралу та на Кавказі, а після 1900 року – на півночі Сибіру. Паралельно колоністи та їхні родини придбали у приватну власність багато землі у Криму.
У 1850 та 1860 роках країна переживала велику політичну та соціальну кризу. Похитнулися підстави для привілеїв та гарантій менонітів, підтверджених у 1800 році. Після поразки у Кримській війні (а це відбилося і на житті колоній), російський уряд ініціював низку реформ, які мали на меті модернізувати країну. Особливий статус менонітів опинився під загрозою. Було розпущено адміністративні установи, які раніше керували іноземними колоніями, а також зреформована шкільна система. Вивчення російської мови стало обов’язковим. Але останньою краплею, що переповнила чашу, було впровадження обов’язкової військової повинності. Із цим не погодилися меноніти – представники таких консервативних релігійних общин як Kleine Gemeinde. У зв’язку з цим після 1874 року близько 15 000 менонітів покинуло Росію. Вони емігрували до Північної Америки, а саме до штатів Манітоба, Канзас та Мінесота. Цей від’їзд ще більше розколов менонітську громаду, але позитивним моментом було вивільнення землі, і ті, хто залишився, міг нею скористатися.
Меноніти, які залишилися у країні, змушені були пристосуватися до багатьох змін у суспільстві. Почалися переговори з урядом стосовно військової служби. На відміну від обов’язкової повинності, меноніти виторгували можливість альтернативної служби. Замість війська, молоді меноніти могли працювати у лісництвах. Їхнім завданням було заліснення степних територій Півдня Росії. Цей вид служби почали називати Forstei (лісницькі команди). Він полягав у створенні лісних таборів, які організовувалися та повністю фінансувалися за рахунок розширеної системи збору податку на доходи у менонітських общинах.
Урядові реформи призвели до все більшої інтеграції менонітів у російське суспільство, хоча вони, як могли, намагалися зберегти свою релігійну та культурну тотожність. У відповідь на політику асиміляції, вони заснували власні середні та вищі школи, але обов’язкове вивчення російської мови призвело до все більшого її проникнення у життя менонітів, поступової русифікації конфесії. Близьке спілкування та життя поруч з українськими селянами обумовило запозичення менонітами місцевих традицій та кухні. Щоб повністю не злитися із оточуючим суспільством, меноніти заснували окремі заклади для глухих, притулки для престарілих, сиротинці та лікарні для психічно хворих. Ці заклади, головним чином, фінансувалися як заможними підприємцями та землевласниками, так і з коштів місцевих общин.
Хоча культурна відособленість, сільський спосіб життя та специфічний світогляд все ще переважали, поступово у менонітському середовищі відбулися зміни, які зробили людей більш різноманітними, культурними та витонченими. Наприкінці XIX ст. меноніти увійшли в еру індустріалізації, засновуючи велику кількість промислових закладів із виробництва сільськогосподарської техніки та млинів для переробки зростаючих урожаїв пшениці на борошно. Хоча фермерство переважало, багато менонітів працювали в сфері адміністрації та бізнесу, стали адвокатами, лікарями, інженерами та архітекторами. Після 1900 року все більше менонітів подорожувало та навчалось за кордоном, вносячи нові ідеї в систему освіти, охорони здоров’я та будівництво. У менонітському середовищі народилась нова еліта, яка переселилась до таких великих міст, як Катеринослав, щоб очолити промислове виробництво та долучитися до політики. Багато промисловців та землевласників мали вирішальне слово у вирішенні політичних та суспільних питань окремих територій.
До початку XX ст. менонітські поселення, кількість та географія яких щороку збільшувались, утворили співдружність, яку Д. Ремпель та сучасні дослідники називають «менонітська спільнота». Ці колонії, які все ще мають характер адміністративної автономії, по суті створюють власну державу у державі. Після революційних подій 1905 року в країні заговорили про призначення конституційного уряду та про вибори у парламент (Думу), що могло б підсилити або скасувати менонітські привілеї. Тому лідери колоній зосереджують зусилля над створенням додаткових інституцій, які б гарантовано забезпечили менонітам автономні права в російському суспільстві. Двоє менонітів були вибрані до Третьої Державної Думи, що значно збагатило їх політичний досвід у спілкуванні з російським урядом.
На початок 1914 року менонітська спільнота налічує 59 колоній, сотні сіл із близько стотисячним населенням. Система релігійних та соціальних закладів об’єднує їх у спільні общини, хоча релігійні суперечки поглиблюються. Це вносить у життя колоністів дисгармонію та розбрат.
Незважаючи на те, що, порівняно з 1789 роком, кількість менонітів стрімко збільшувалася, вони складали лише невелику частку мільйонного німецькомовного населення – лютеран, католиків та представників інших протестантських груп, які теж заселяли Новоросію. Спільно з менонітами ці колоністи володіли 25 000 000 акрів родючої землі, що було більшим, ніж територія тодішньої Німеччини. У пропорційному відношенні меноніти контролювали найбільшу частину землі та засобів промислового виробництва. Люди, яким це багатство належало, вважалися елітою суспільства, і вони добре розуміли своє становище.
Меноніти ніколи не забували про своє німецьке походження. Із кожним наступним поколінням вони ставали все більш германізованими, забуваючи про своє голландське коріння. Однак вони ніколи не забували про гостинність Катерини ІІ і, незважаючи на втрату деяких привілеїв, залишалися відданими російській монархії. Ця вірність перейшла через суворе випробування у 1890-х роках, коли у російській націоналістичній пресі з’явилася низка антинімецьких публікацій. Російські німці були представлені як потенційні зрадники, які загрожували державі. Ще гострішими ці нападки стали під час Першої світової війни, коли головним ворогом Росії була Німеччина. У публікаціях та повсякденному спілкуванні було введено заборону на використання німецької мови, створено наказ про експропріацію, за яким держава мала право конфісковувати майно «нащадків ворогів». Але навіть ці заходи, які загрожували самому існуванню менонітської спільноти, не похитнули патріотизму менонітів. Тисячі молодих менонітів служили в лісових господарствах, працювали у госпіталях та на залізниці, перевозячи поїздами поранених з фронту в тил. У результаті військових дій у країні, звичайно, значно знизився рівень економічного життя, і меноніти знову опинилися у скрутному становищі.
Повалення царизму в лютому 1917 р. внесло у життя менонітів деяке полегшення, оскільки Тимчасовий уряд скасував низку законів про обмеження прав етнічних груп. Незважаючи на це, це полегшення було нетривалим. На той момент меноніти зазнали на собі трьох найбільших ударів. З політичної точки зору вони підтримували самодержавство та тих правителів, які не були здатні реформувати Росію та перетворити її на державу з тогочасною європейською економікою та правами для усіх етнічних груп. З економічної точки зору меноніти представляли собою привілейований та заможний острівець у морі безправних та зубожілих селян. З культурної точки зору меноніти ідентифікували себе з німцями у той час, як Німеччина була у ворожих стосунках з Росією.
Коли у величезній країні було повалено царизм і впав уряд, для військових та революційних угруповань відкрилося широке поле діяльності стосовно захоплення влади. Хаос панував до 1918 року, доки землі, на яких проживали меноніти, були окуповані німецькими та австрійськими військами. Меноніти відкрито вітали прихід німецьких військ, але у 1919 р. армія потерпіла поразку, залишивши ці території, і меноніти на довгі роки стали легкою здобиччю насильства, грабіжництва та кровопролиття.
Громадянська війна завадила спробам коаліційного уряду, який очолювали ліберали та помірковані соціалісти, відродити економіку і спокій. Україна стала ареною боротьби п’ятьох армій. Білу Армію очолювали політично слабкі лідери. Керівники Червоної Армії, більшовики, намагалися створити радикально ліву країну. Війська Польщі та України мали на меті створити власні незалежні держави після століть іноземного панування. Анархісти намагалися встановити у країні політику хаосу та безвладдя. Одним із керівників останніх був сумно відомий Нестор Махно, який колись працював на менонітів. У той час, коли різні армії то перемагали, то відступали, Махно та його військо в бажанні помститися носилися по всій окрузі, займаючись ґвалтуваннями, пограбуваннями та вбивствами. Щоб захистити життя та маєтки деякі меноніти відмовилися від традиції пацифізму, створюючи загони самооборони (Selbstschutz), але їхні дії ще більше розлютили анархістів. Врешті все закінчилося перемогою Червоної Армії. Більшовики скасували приватну власність на землю та націоналізували всі промислові підприємства. Втративши економічну незалежність та політичні впливи на місцях, менонітська спільнота перестала існувати.
Наприкінці 1922 року Україна, у минулому житниця Європи, опинилася в руїні. Її народ, замучений війною, посухою та голодом, став перед загрозою остаточного занепаду, мільйони людей загинули від епідемій та голоду. Врешті В. І. Ленін, шукаючи способу навести порядок у Союзі Радянських Соціалістичних Республік, йде на деякі поступки, дозволяючи вільне підприємництво та оголошуючи нову економічну політику. Але для українців та менонітів результати громадянської війни стали занадто нищівними. У колоніях було багато біженців з навколишніх маєтків, ферм та сіл, не вистачало коней, знарядь праці та насіння. І саме в цей час доля менонітам усміхнулась, вони отримали останній шанс. Цим шансом була еміграція до Канади. Приблизно 21 000 менонітів, що складали майже чверть 100-тисячного менонітського населення Радянського Союзу, вирішила полишити домівку, родичів та друзів і почати нове життя у Канаді. Із різних міркувань більшість менонітів вирішила залишитися, сподіваючись, що життя налагодиться, що радянська влада виявиться не такою страшною, що врешті-решт вона довго не існуватиме. Меноніти з тривогою дивились у майбутнє.
На деякий час економічні умови життя дійсно поліпшилися, але дуже скоро стали явними плани влади, спрямовані, зокрема, на побудову нової атеїстичної держави. Усіх віруючих менонітських вчителів звільнили з роботи, а дітей у школах вчили сповідувати радянську ідеологію. Надзвичайно складно було уникнути служби в армії. Для виконання культу релігійним громадам потрібно було заручитися дозволом від влади, здобути який ставало все важче. Закривалися церкви. Влада зробила вибір за тих менонітів, які до останнього чекали на зміни. Внаслідок політичних зміну державі в 1929 році меноніти були остаточно позбавлені можливості еміграції.
Із метою прискорення індустріалізації країни та її економічного розвитку Й. Сталін оголосив перший п’ятирічний план. У селян забирали невеликі земельні наділи, худобу і знаряддя праці. Їх змушували вступати у колгоспи, обіцяючи після об’єднання господарств високі врожаї. Нововведення були спрямовані на подолання останнього опору в суспільстві та залякування людей, особливо «куркулів» – заможних селян, які колись володіли немалими земельними ділянками або збагатилися за часів непу. У період “розкуркулення” останні були позбавлені власності, більшість з них ув’язнили, розстріляли, або заслали до таборів. Як мінімум два мільйони людей відбувало заслання у Сибіру або в інших віддалених кутках Радянського Союзу. Вони працювали на тяжких примусових роботах. Серед них були тисячі менонітів, не лише чоловіки, але й цілі родини, яких оголошували «куркулями» та «ворогами держави». Арештовували не лише землевласників та заможних фермерів. Влада знищувала священиків, вчителів та чиновників – всіх тих, хто теоретично міг би опиратися сталінському режиму. Так почалася перша сталінська «чистка».
Швидкі темпи індустріалізації та розкуркулення не принесли ані великих врожаїв, ані ефективності господарств. Навпаки, значна частка сільськогосподарського сектору була остаточно знищена. Найкращі фермери сиділи по тюрмах, а продуктивність колгоспних господарств була вельми низькою. Стан речей ще більше погіршився, коли влада оголосила нереальні показники майбутнього урожаю, які кожен селянин повинен був виконувати. За для виконання плану у селян забирали все зерно, не залишаючи частки ані на насіння, ані на те, щоб прогодувати родину. Жахливий голодомор 1932–1933 років, який влада організувала в Україні та Центральній Росії, призвів до колосальних жертв. Люди вимирали цілими селами. Найбільше від голодомору постраждала Україна. За неповними підрахунками, у цей період від голоду померло 7 мільйонів українців. Загалом у Радянському Союзі загинуло тоді від 15 до 30 відсотків населення. Меноніти постраждали менше, ніж інші народи – їх смертність складала 2 –7 %. У ті скрутні часи менонітів СРСР підтримало «Американське товариство допомоги менонітам», яке заснував Менонітський Центральний Комітет.
Наступна сталінська «чистка» збіглася у часі з голодомором, але торкнулася переважно промислових областей країни. Ще через п’ять років було організовано третю «чистку», яка відбилась в історії як «великий терор 1937–1938 років». Місцеві органи влади отримували із центру розпорядження, де була названа кількість людей, які мали бути заарештовані та страчені. За один рік було заарештовано понад мільйон осіб, два мільйони померло у таборах, а всього кількість в’язнів таборів складала сім мільйонів. Сотні менонітів – чоловіків було вислано до трудових таборів. До 1939 року половина менонітських родин залишалися без батька. Ці сім’ї, а нерідко і цілі села, називали «громадами жінок без чоловіків».
У 1941р., коли Гітлер здійснив напад на Радянський Союз, органи влади депортували на схід багатьох менонітів. Ті, що залишилися, вітали німецьких солдат як визволителів. На якийсь час їхнє життя нормалізувалося. Знову запрацювали школи та церкви, а деякі меноніти започаткували приватне господарство. Німецька влада ставилася до менонітів як до Volksdeutsche (етнічних німців), тобто людей, близьких до німецької домінуючої раси, що надавало їм особливого статусу.
У 1943 р. радянська армія змогла змінити хід війни і змусила німців відступати. Близько 35 000 менонітів зібрали свої речі та стали біженцями, супроводжуючи німецькі війська, що відступали. Усього країну залишило 350 000 радянських німців. Деякі з них добиралися на захід потягами, але більшість – підводами. Німців-біженців було так багато, що цю дорогу вони називали Великим Шляхом. З Молочної евакуювалося 2 000 возів, навантажених людьми та речами. Цей караван розтягнувся на 20 км. Серед біженців були переважно жінки та діти. Їх спрямовували на захід, через Польщу, Східну Пруссію до Німеччини. Тисячі з них померли дорогою, а ще більше біженців службовці радянських органів безпеки у подальшому повернули і змусили оселитися в азіатській частині Росії.
У 1945 р., по закінченню війни, тих менонітів, які опинилися у радянській окупаційній зоні, насильно повернули назад до Радянського Союзу, але не до їхніх домівок, а до найвіддаленіших кутків Сибіру та Центральної Азії. Це стало можливим за результатами Ялтинської конференції (лютий 1945 р.), коли між Рузвельтом, Черчиллем та Сталіним була досягнута домовленість про репатріацію всіх радянських громадян з повоєнної Німеччини, незалежно від того, в чиїй окупаційній зоні вони перебували, та чи стали вони громадянами Німеччини під час війни. Тільки із західних зон репатріювали понад 2 000 000 осіб, серед яких було чимало менонітів.
Тоді ж до таборів для біженців було спрямовано від 20 до 40 000 000 людей, які залишилися без домівок. У тих таборах Меноніти становили невелику частку, адже для того, щоб отримати статус біженців, їм треба було довести, що вони не були а ні німцями, а ні росіянами. Керівництву менонітських таборів для біженців вдалося переконати імміграційні служби в тому, що меноніти, які прибули з Радянського Союзу, незважаючи на чотиривікову відірваність від коріння, мають голландське походження. Так, зовсім випадково, меноніти знову стали голландцями.
Тільки 12 000 з 35 000 менонітів, яким вдалося втекли до Німеччини в 1943 році, зуміли вибратися до Канади та Південної Америки. Решта з них (23 000) або зникла, або загинула, або була репатрійована. Ставлення до тих з них, хто мусив повернутися, було упередженим, як до «радянських громадян німецького походження». Лише наприкінці 1970-хрр. багатьом з них все ж таки вдалося емігрувати до Німеччини.
Отже, за декілька десятиліть початку ХХ століття, завдяки війні, еміграції, висланням та переслідуванням, меноніти практично зникли з території України. Їх доля не була особливою. Вважають, що 50 мільйонів людей, включаючи інші національні меншини та верстви населення, загинули внаслідок голодомору, політичних «чисток» та війни. Найбільший удар «машини репресій» був скерований по українцях, які завжди відрізнялися незалежним характером та небажанням бути приниженими.
У 1991 році, коли Радянський Союз припинив своє існування, Україна здобула незалежність. Меноніти почали приїжджати на землі своїх предків ще задовго до того. Спочатку вони відвідували Україну як туристи, пізніше – як друзі, науковці та будівельники, які бажали відтворити зруйноване. Це були люди, чиї предки, батьки, родичі та друзі колись мешкали на цих землях. Вони приїжджають не для оспівування чи оплакування свого минулого, не для здобуття того, чим вони колись володіли, а задля налагодження взаєморозуміння. Таке відродження стосунків чи не найбільше відповідає вченню Менно Сімонса. Саме з цього приводу Пол Тевз, історик, який вивчав минуле російських менонітів, зазначив: історія дає народам шанс, і найбільшою несподіванкою буде, якщо виявиться, що головний вклад менонітів в Україну ще попереду ”.